172683427 відвідувачів / 98760 тем / 84 коментарі
RU
В соседней с Украиной области России обнаружили огромную колонну военной техники: опубликовано видео * The New York Times: Трамп сумнівається з приводу зустрічі з Кім Чен Ином і радиться з помічниками * Для порятунку бюджету треба знизити, а не підвищувати тарифи – екс-міністр економіки * Залізничний Бескидський тунель відкриють сьогодні * Московський і Сербський Патріархи - союзники проти автокефалій в Україні, Чорногорії та Македонії * В Харькове установили уникальный мурал Кузьмы Скрябина * Десять украинских студентов на одном авто попали в автокатастрофу, возвращаясь с вечеринки в Варшаве * В сети началось голосование за членов Совета общественного контроля при НАБУ * З крісла президента Порошенко пересяде за грати – Саакашвілі * На Львовщине расстреляли местного «авторитета» * Как ежедневное употребление кофе влияет на глаза? * Українці масово стають жертвами зухвалого обману, виносять все * Савченко о Тимошенко: «Такого безжалостного, лукавого существа мне еще не приходилось видеть» * У Черкасах прокурор і адвокат попалися на хабарі у $8 тисяч * Количество украинских трудовых мигрантов постоянно увеличивается * Поломанный троллейбус парализовал одну из центральных улиц столицы * Нас дурили десятиліттями: вчені розповіли, хто створив НЛО (відео) * Появилось видео, как возле Гавайев разбомбили американский корабль USS Racine * МАУ угодила в новый скандал: украинцев выкинули с рейса в Мюнхене * Из Стены Плача в Иерусалиме выпал камень (видео) * Бандит и рейдер? Что известно о «темном» прошлом мажора-убийцы ребенка в Киеве * Ющенко: Україні після виборів загрожує прихід до влади підпорядкованих Москві сил * Темное прошлое некоторых украинских министров * Поліцейські відмовляються захищати українців: спливла величезна помилка реформи * «Життя починається знов»: чи збирається Вакарчук у президенти? *
Теми дня

Шкляр: Я проти того, щоб Україну приєднували до Донбасу

10:43 16 травня 2018 321
Шкляр: Я проти того, щоб Україну приєднували до Донбасу

Письменник Василь Шкляр у програмі "Досьє" Сергія Руденка.

Василь Шкляр – один із тих, хто впливає не лише на сучасну літературу, а й на сучасну політику. А точніше, його книги – це давно вже сучасна політика, боротьба за сучасне та майбутнє покоління України, - повідомляють "Українські реалії" з посиланням на rudenko.kiev.ua.
 

Василь Шкляр має 66 років, народився у селі Ганжалівка Лиснянського району на Черкащині. По закінченні середньої школи зі срібною медаллю вступив на філологічний факультет Київського державного університету ім. Тараса Шевченка, згодом перевівся до Єреванського університету, де 1972 року і отримав диплом про вищу освіту. Десять років займався політичною журналістикою, бував у "гарячих точках". У 2000-2004 роках – головний редактор видавництва "Дніпро".

З 1991 по 1998 рік був членом Проводу Української республіканської партії та прес-секретарем УРП. На парламентських виборах 1998 року – кандидат у народні депутати від виборчого блоку "Національний фронт". 2012 року балотувався до Верховної Ради по одномандатному округу на Львівщині, однак вибори програв.

2011 року став лауреатом Шевченківської премії, але від премії відмовився - указ президента Януковича вийшов без прізвища Шкляра. Натомість 17 квітня 2011 року в Холодному Яру Василю Шкляру вперше в історії України було вручено Народну Шевченківську премію. Вручення відбулося біля пам’ятника на місці останнього бою отамана Василя Чучупаки. Кошти на неї зібрали меценати та звичайні громадяни.

Автор численних романів, серед яких найвідоміші – "Ключ", "Елементал", "Тінь сови", "Чорний ворон", "Троща", "Маруся". Твори Шкляра перекладено англійською, болгарською, вірменською, шведською, словацькою, російською мовами.

Почнемо з коротких запитаннь і коротких відповідей. Отже:

Чи було колись вам соромно за свої вчинки?

Напевне були якісь дрібні речі. У кожної людини вони бувають. Але за великим рахунком – ні. Тому що я все своє життя був у любові, а там, де любов перемагає – немає жалю.

Що ви вважаєте своєю найбільшою перемогою в житті?

"Чорний ворон".

Що ви вважаєте найбільшою поразкою в житті?

Мені важко дуже сказати, що є найбільшою поразкою. Очевидно, вони були, але теж дрібні.

Чи пропонували вам колись хабарі?

Ні. Я в такій сфері працював, де хабарі не пропонують. Винагороди – пропонували, але то не є хабарі.

А чи доводилося самому давати хабарі?

Безперечно, доводилося давати хабарі. Коли хворіли мої батьки, коли їх оперували… І людина наша так влаштована, що коли не даси – навіть там, де не треба, – то неспокійно себе почуває.

Чи можна жити в Україні за рахунок літературної праці?

Зараз – можна. Наприклад, мені це вдається. І я вважаю, що письменник, який виходить в Україні непоганими накладами, може вже належати до середнього класу.

Скільки коштував Василь Шкляр 2004 року? Можливо – гонорарно, можливо – політично.

Я не можу вам точно змалювати цю цифру. Але я мав багато політичних замовлень, писав навіть програми для деяких партій. А під час виборів політики активізуються і, знаючи мій політичний досвід, мою працю в УРП, часто звертаються, щоб я їм допоміг з тим чи тим текстом.

Скільки коштує Василь Шкляр 2018-го?

Нууу, це багато. Це багато.

У вас є політичні амбіції?

Ні, немає. Часто запитують мене, чому я не йду аж там навіть у президенти. Я кажу, що в мене найвища посада в Україні – посада нормального чесного письменника. Це ні з чим не можна і порівняти.

Ви довгий час були в різних політичних проектах. Один з найбільших – УРП, а потім "УРП-Собор". Що для вас політика? Це інструмент?

В ідеалі письменник має бути далеким від політики, займатися, так би мовити, чистим мистецтвом. Але умовини українські спонукають кожного майже автора якось долучитися – в боротьбі за мову, культуру, духовність. І цьому, на жаль, не видно ще краю. Для мене політика була, насамперед, досвідом. Я мав спілкування з дисидентами, був прес-секретарем Гориня, Лук’яненка – видатних людей. І той досвід став навіть часткою моєї літературної творчості.

Ким би ви себе хотіли бачити за 10 років?

Хотів би бачити себе при доброму здоров’ї та з іще бодай двома романами, які б мали такий розголос, як "Троща", як "Чорний ворон", "Маруся".

Ви після школи вступили на філологічний факультет Київського університету імені Шевченка, а потім змушені були перевестися до Єреванського університету. Це історія про те, що ви були десь на картоплі, якісь там бомби були… Тобто ця історія вже обросла легендами. Чому ви все ж таки поїхали до Єревану?

Я не змушений був. Це було просто щастя – я витяг таку карту фортуни. А на картоплі я, як такий бешкетник, зробив одну, можливо непристойну річ. Ми працювали у колгоспі (це був трудовий семестр) і комбайн вирив протитанковий снаряд, який потрапив трохи не в барабан – він рухався по конвеєру, який встигли вчасно зупинити. І я тоді сказав викладачеві нашому, що там, де перебувають вибухові речовини, не можна працювати. Ну кому хотілося працювати, та ще й у колгоспі? Він сказав, що ви тут не здіймайте шуму, наказав сторожеві заховати той снаряд десь у його халабуді на курячих ніжках, а нас примусили знову працювати. Тоді я пішов та забрав той снаряд, переховав, розпалив багаття і сказав, що я його знешкоджу. Словом, це була витівка, якою я не дуже пишаюся.

Вона завершилася тим, що викладач мені сказав, що це політична акція, саботаж, "їдьте до Києва, вас виключено з університету". Я поїхав до Києва забирати документи, бо розмова була дуже конкретна, і зустрів декана. А той і каже, що саме прийшла з міністерства рознарядка – послати до Єревану двох осіб для вивчення вірменської мови та літератури. Ти згоден? Тому що я мав вже на той час певні публікації, навіть у "Літературній Україні". Звісно, що я погодився. І поки той викладач і всі наші приїхали до Києва, я вже був у Єревані, вивчав вірменську мову і літературу.

Уже по закінченні Єреванського університету ви довгий час працювали в пресі і на початку дев’яностих були задіяні в проектах, які стосувалися Чечні. Зокрема, одна з пов’язаних із цим історій – порятунок дружини Джохара Дудаєва, президента Чечні, якого вбили росіяни. Частково ця історія описана у вашому романі "Елементал". Що насправді відбувалося, без художньої прози, можете розповісти? Як це відбувалося – порятунок Алли?

Там відбулися дві події, які склалися потім у мене в романі. До речі, його зараз вже вкотре перекладено, але під назвою "Самотній вовк", оскільки видавці вважають, що назва "Елементал" трошки відлякує і найдинамічніший, найгостросюжетніший роман чомусь не має такого розголосу, як наступні. Через те вони попросили іншу назву і я назвав "Самотній вовк". Більш того, під цією назвою буде екранізація цього роману.

А коли я працював прес-секретарем УРП, то у нас проходило багато цікавих людей і подій. Це була перша націоналістична партія в Україні і нам довіряли більше, ніж владі. Саме на той час припала одна місія, коли Аллу Дудаєву після загибелі її чоловіка (а хочеться вірити, що герої не вмирають, що він десь живий, бо там була така смерть непроста) москалі ув’язнили в особняку під Москвою. Єльцин навіть хотів якось її використати на виборах. Тож її схопили разом з охоронцем Мусою. Мусу відправили в Лєфортово, а її утримували в "лагідному" полоні. І саме українці її звідти викрали. Влаштували неподалік бійку, аби відволікти увагу росіян, а Аллу тим часом забрали і відвезли в Україну. Потім потроху перевезли сюди і всю родину.

І тоді, коли всі газети рясніли заголовками про те, куди поділася Алла Дудаєва, ми з нею пили каву в Карпатах. Я з нею багато розмовляв. Вона дуже цікава людина – поетеса, художниця. Я навіть переклав добірку її віршів. Тож так я увійшов у чеченську атмосферу.

А якось до нас в УРП зайшов хлопець у однострої вояка Французького легіону. Він прийшов розпитати, як тут і шо робиться в Україні. Ми розговорилися, він розповів чим займається, як воює, які мав найцікавіші завдання. Була щира розмова. І два ці епізоди склалися у роман "Елементал" – про сучасного українця, який несе в собі психологію переможця.

Ви вже згадали про Українську республіканську партію. Пізніше, 2012 року, за підтримки оновленої партії – УРП "Собор" – ви балотувались до Верховної Ради. Ви себе ідентифікували як республіканця, чи як націоналіста, що вам ближче?

Для мене це синоніми. Це щось одне й те саме. Звичайно, всі ми були націоналістами. Тим більше, що в Україні спотворено поняття "націоналіст". Завдяки совєцькій пропаганді в нього вклали якийсь негативний зміст – що це ледь не фашист, расист… А насправді український націоналіст – він м’якший і гуманніший за, скажімо, християнських демократів у Німеччині. Бо якщо християнський демократ, в тому числі їхня лідерка, каже, що людина, яка не знає німецької мови є небажаною в їхній країні, то тут вам жоден націоналістичний лідер – ні Олег Тягнибок, ні Білецький – такого не скаже. Бо його одразу ж назвуть тим таки расистом.

А націоналізм у західних політиків, західних людей у крові. Це саме собою. Бо що таке націоналізм? Це своя мова, своя культура, свій власний простір. Оце і є націоналізм. Він у всьому світі є. Тільки в нас із нього зробили щось таке страшне.

2009 року вийшов ваш роман "Чорний ворон. Залишенець". 2011-го тодішній міністр освіти та науки Дмитро Табачник звинуватив вас у антисемітизмі. Як результат – Національний комітет з Шевченківських премій не присудив вам цю премію. Тоді ви сказали: "Шановний пане президенте (мається на увазі Янукович), засвідчую вам свою повагу і прошу вас врахувати в указі з нагоди нагородження лауреатів Шевченківської премії моє прохання про перенесення нагородження мене Шевченківською премією на той час, коли при владі в Україні не буде українофоба Дмитра Табачника». 4 березня 2011 року. Відтоді минуло сім років. Президента, до якого ви зверталися, вже нема, українофоба Табачника теж нема. А українська влада так і не виправила цю помилку, Шкляр – не лауреат Шевченківської премії. Як думаєте, чому?

До мене зверталося багато авторитетних людей, в тому числі і з групи "1 грудня", і пропонували: давайте підкажемо президентові, що він забув, і хай дадуть вам цю премію. Я відмовлявся. По-перше, я завжди казав, що ще немає того президента, у якого я візьму цю премію. Давайте почекаємо – прийде справжній українець і йому не треба буде думати над першим указом. Знаєте, завжди президентів питають: який буде ваш перший указ? Підпише ту формальність, та й усе. А по-друге, я не з тих людей, щоб шукати якоїсь компенсації, нагадувати про себе. Мене зараз, відверто скажу, не цікавить це. Тому що це просто не мої моральні принципи – повертатись у ту саму річку.

Але Революція Гідності почалася в Україні не 2013 року, а саме 2011-го. Те, що відбувалося з вами і довкола вас – це, власне, вже було Революцією Гідності. Бо люди зібрали гроші і вручили вам Народну Шевченківську премію після того як Янукович з Табачником вирішили, що ви антисеміт і не гідні отримати премію державну. Чому, на вашу думку, українці здатні на такі серйозні вчинки – зібрати премію, влаштувати Помаранчеву революцію, Революцію Гідності – а обрати собі таку владу, яка була б гідна таких вчинків, не можуть?

Українці дуже різні. Вони ж, скільки б не казали, що ми єдині, занадто різні люди, різної навіть ментальності – від Галичини до Півдня та Сходу. І душа в нас широка, козацька. Але я часом доходжу висновку, що хоч з одного боку – це негатив, але завдяки отій різності, коли з давніх давен кожна садиба була такою собі окремою фортечкою, ми збереглися і, попри всі анексії, і сьогодні посідаємо одну з найбільших територій у світі, найбільшу територію в Європі.

Дивіться, попри те, що мова наша зазнавала стільки ударів і заборон, та й сьогодні не може вільно дихати, досі ми не забезпечили рідній мові законодавчо статус, але все одно вона – одна з найуживаніших у світі, здається дванадцяте місце посідає. Тож у цьому характері є і негативи, і позитиви.

Якби ми були дисципліновані, зібрані, вміли обирати свого лідера, то, можливо, давно б мали свою міцну та авторитетну державу, але в значно менших межах. Через це ми так довго йдемо і процес боротьби став нашим звичним побутуванням. Українці не хочуть сьогодні, все й відразу.

Я часто ставлю дискусійно питання. Я ж ніколи не кажу: давайте пожертвуємо територіями, зробимо кордон там, де зараз лінія розмежування, і без Криму збудуємо сучасну, привабливу і модерну державу. А потім, у час неминучих у ХХІ столітті геополітичних розламів, до нас, як до привабливої країни, приєднаються всі питомо українські землі: бери – не хочу. Ні! Ні, ми підемо, ми ще заберемо Кубань, ми від Сяну до Дону… Це затвердили в своєму славні…

Я кажу: дивіться, вже поляки давно забули своє гасло "від можа до можа", вірмени теж – у них було гасло "від моря до моря", фіни відмовилися від своїх територій… А ми – ні, нічого не віддаємо. Ну такі ми є. Будемо далі боротися, працювати, йти до своєї мети. Поки що, на жаль, без лідера. Свого Вашингтона ми не виплекали, бо Вашингтона вилонює монолітна нація, а не така як ми є.

Над своїм романом "Чорний ворон" ви працювали 13 років. Так сталося, що цей роман постав у центрі не лише літературного, а й політичного життя України. Після того кожен ваш роман, кожна ваша робота також стає політичним явищем. Як думаєте, чому?

Справді, "Чорний ворон" вийшов за межі літературного явища. Там для мене було чітке пояснення. Те, що казали, що там антисемітизм, бо там, наприклад, вживається слово "жид", то це була така епоха, повстанці не знали слова "єврей", до 1928 року це слово побутувало в усіх сферах: у Петлюри було Міністерство жидівських справ.

Не це їх зачепило. Думаю, розумні люди пояснили б їм, що антисемітизм полягає не в тому. Їх зачепило найбільше, що всі ці табачники, вся ця камарілья україножерська, вони трактували повстанське явище, цей український спротив, як чисто галицький феномен. Мовляв, це було на Галичині, ну може ще на Волині, а там люди не такі, а галичани ледь не австріяки… А це була велика брехня. У нас так само був повстанський рух, і він так само тривав десятиліття. І з хлібом-сіллю тут окупаційну московську владу ніхто не зустрічав, була така само боротьба. І ця сторінка настільки випалена з пам’яті українців, що я здивувався навіть. Там Яворівський виходив на трибуну Верховної Ради і казав: прочитайте цей роман, бо я сам цього не знав. Це так, як деякі наївні люди кажуть, що не знали про Голодомор… А мені не віриться. Та все ми знали! Не знав той, хто не хотів знати.

І збіглося так, що і невідома сторінка була показана, і вчасно, коли люди вже були готові до того. І відмова від Шевченківської премії. Тоді здійнявся великий шум. Кисельов (Євгеній Кисельов, – ред.) у своїй програмі "Велика політика" влаштував дискусію. І посходилися всілякі бондаренки та чаленки. Причім вони відрізняються від наших демократів тим, що наші можуть і не прочитати – прийдуть і казатимуть загальні фрази. А ці – у кожного книжка, все розкладено на цитати, закладки, підкреслення. Вони готуються до ефірів. І вони там влаштували такий шабаш, з такими звинуваченнями… Я тоді покинув ефір, сказав, що мені вже час спати. Мені було з ними нецікаво.

Але я все ж таки думаю, що люди, спраглі своєї історії, яку нам писали вороги, сприйняли цю книжку. Думаю, що пишучи про ту епоху я вперше назвав речі своїми іменами. І книжку брали оберемками – на подарунки тощо. Наклади додруковувалися. У мене були такі дивовижні випадки, коли у Львові підійшов один молодий хлопчина, бізнесмен, і каже: хочу купити у вас книжок, просто на подарунки. Питаю: а скільки вам треба? Думав, ну 10-15, а він каже: п’ять тисяч! У нас тоді книжки такими накладами не виходили, а це – одна людина взяла 5 тисяч. Інший приїхав у видавництво і взяв дві тисячі, там десь купували три тисячі. Купували на школи, бібліотеки.

Але головне, що читач мій побачив того героя, поява якого вже назрівала в нашому суспільстві.

Ми вже почали говорити про "Чорного ворона" – роман, який прогримів в Україні, став бестселером, твір, який вивчають у школах, читають в українських родинах. Коли вийшов цей роман і було таке піднесення навколо нього, то Єжі Гофман говорив, що він готовий зняти фільм за цим романом. Потім говорили, що цей фільм зніматиме один з телеканалів. Що зараз навколо сценарію і роботи над цим фільмом відбувається?

Складно просувається ця робота. Мені здається, що не маючи своєї кіноіндустрії, не маючи режисерів, які мали б практику фільмування саме історичних блокбастерів, це не вдається. Я знаю, що бралися, потім міняються режисери, переробляється сценарій… У мене була велика презентація в Будинку кіно в Києві, де вже вийшов режисер і каже: я це зроблю, я це бачу… І знову чую, що будуть якісь зміни. Я дистанціювався від цієї роботи. Я не хочу себе різати по живому, не став навіть писати сценарій. Але виявляється, що доведеться починати з того, що писатиму я сценарій з новим режисером.

Перепитій дуже багато. Бралися з того розпачу і зарубіжні різні майстри. Була та історія з Гофманом, якого ще Ющенко до того долучав. Але світ наш тісний, як макове зерня. І дуже прикро, що такий майстер як Гофман спершу ніби погодився з Ющенком у розмові, а потім почав говорити словами Табачника. Тобто на нього натисли, провели гарну бесіду…

Тобто, він побоявся антисемітизму?

Він же не дурний чоловік. Він прочитав роман в оригіналі (він же вільно читає українською) і сказав Ющенку, що буде добре кіно. Єдине, що сказав, мовляв, я зараз знімаю "Варшавську битву", то я буду художнім керівником, а знімає хай українець. Для мене це був ідеальний варіант. А потім він приїхав сюди на фестиваль "Молодість". Журналісти його оточили: коли буде "Чорний ворон"? А він раптом каже, що не буде ксенофобський, "антірускій" фільм знімати. З ним гарненько попрацювали. Росія не шкодує на це ані грошей, ані інших засобів. Антиукраїнська пропаганда там на хорошому рівні.

Сподіваюся, ми таки дочекаємося фільму "Чорний ворон" і це буде великою подією.

Безперечно.

Ви ж визнаєте, що є дуже тонка грань між письменником Шкляром і політиком Шкляром? На все, що ви говорите, дивляться крізь політичну призму. Ось була ваша резонансна заява: "Частина Донбасу у своїй більшості пішла за Росією. Це визнаний факт. Більш того, тамтешній люд закликав сусідню державу ввести війська і сам підняв зброю супроти українців за те, що вони українці. Ми бачили й бачимо багато фактів фізіологічної ненависті. І тепер мене не цікавить їхня ментальність. Я не хочу повертати ту територію ціною життя кращих синів України. Вона того не варта... Але велика проблема в тому, що Росія не хоче, аби Донбас пішов у вільне плавання. Їй потрібен загрозливий для нас регіон на теренах України. І тут інтереси Кремля, хай навіть мимоволі, збігаються з офіційною позицією Києва". Василь Шкляр, "Главред", 1 квітня 2017 р.

Ви справді вважаєте, що нам нема чого гинути за Донбас?

Я ще раз прослухав цю цитату і не бачу в ній жодної крамоли. Гинути за Україну – ця відповідь є в усіх моїх романах. Я вже частково сьогодні відповідав на ці запитання. Я вважаю, що якщо просто стояти і рахувати жертви, то це не шлях до перемоги. Треба було йти і забирати, ставити ворога на своє місце, треба ворога знищувати. А коли отак, як тепер, що приєднати хочуть не Донбас до України, а Україну до Донбасу, то це мене не влаштовує. Тим більше ціною життя найкращих наших синів. Я казав: буде час, будуймо привабливу і сильну Україну. До сильних, заможних (хоч і не люблю цього слова, але є таке) приєднаються всі, хто не має отієї фізіологічної ненависті – коли відрубують руку за українську символіку.

Я отримую дуже багато листів, у тому числі і з Донбасу. Не знаю, де люди беруть мій номер телефону, електронну адресу… От п’ять днів тому я отримав листа з Донецька, він у мене в телефоні збережений. Пише чоловік. Анонімний лист, без підпису, але дуже показовий і я прошу дуже уважно його послухати. Мене часом звинувачують, що в романі "Троща" я показав багато зради, багато аґентів МГБ, які вкорінювались у наше середовище. Цих червонопогонників, які полюють за кожним українцем, якого треба завербувати. І раптом я отримую цього листа. Пише мені чоловік з Донбасу. Пропущу всі його компліменти, дякує за роман, і пише: "Я ще не раз його читатиму, бо річ у тому, що я – аґент МГБ. Біля моєї хати вже п’ятий рік бігають шмираки. Вони мене п’ять разів опускали в яму (у підвал), – він пише з русизмами, видно, що спілкується російською, але українська душа. – І так били, що я, вибачте, до вітру сходити не міг, так мордували, що я їм вже в якомусь потьмаренні годинами розповідав, як я люблю "Новоросію". І я мусив дати цю розписку, що я їхній аґент".

Бо там же вони цинічно назвали свою установу "Міністєрство госбєзопасності", як було в сорокові роки. І от цей чоловік зізнається і каже, що йому обіцяли дати 15 років, коли він цю таємницю розголосить. Але, каже, я зробив нині так, що вони мене не знайдуть. А далі пише, що 70% донеччан стали, як він каже, "кацапами". Він не має на увазі, що там російською розмовляють, а просто вони всіма фібрами душі тягнуться до Росії. Є і люди, яким байдуже, але ці ненавидять усе українське, просто ненавидять. І каже він: що з цим робити я не знаю, бо такі люди, як я, нічого там не змінять. І закінчує листа словами Слава Україні! 

А от Петро Порошенко говорить про те, що війна на сході України може бути завершена тільки політико-дипломатичним шляхом. Ви є прихильником повернення цих територій політико-дипломатичним шляхом, чи все ж таки військовим?

Я не уявляю, як це можна вирішити політико-дипломатичним шляхом.

Ну, домовитися з Росією, що вони підуть і будуть контролювати частину території…

Ні, вони не підуть. Вони знову наполягатимуть на тому, на чому зараз наполягають: щоб ці люди ввійшли і в наші керівні органи, і в Раду всі ці захарченки будуть пнутися, і амністію їм забезпечити…

Я не бачу цього. Принаймні поки Росія у своїй імперській цілісності і на чолі з Путіним – це просто неможливо.

Але давай ще подивимось на таке явище як Крим. Усі політики кажуть, що Крим – наш. Не сьогодні, так завтра-післязавтра він буде наш. Ну уявіть собі – повертається до нас сьогодні Крим. Де люди в ейфорії від того, що вони живуть у Росії. От ми всі кажемо, що є ж там наші люди. Ну є наші люди. Ну а в Чикаго їх більше, а в Нью-Йорку ще більше. Я маю на увазі – свідомих українців. Але ж у основній масі не так, ну навіщо ми себе дуримо?

Знаю дівчинку з мого села, яка переїхала до Криму. То коли Крим відійшов до Росії – вона до неба стрибала: наконєц-то я в Расіі! Оце такі манкурти, а багато ж просто природних росіян. І от ми їх приєднуємо. Уявляєте, скільки буде ненависті? Ми ж в умовах демократії не можемо тоталітарними методами ставити їх на місце, тих заселяти, тих виселяти… Це ж неможливо. І що з тим Кримом робити? Коли ми без Криму і без тієї частки Донбасу не можемо обрати демократичний парламент?

Але якщо українці так хочуть, я кажу – хай! Будемо ще сторіччя рухатися до своєї мети.

А чому ви вважаєте, що Крим ніколи не був українським?

Я ж не політик. Я не буду загравати з людьми та брехати. Я дивлюся за чисто нашими реаліями. Степан Руданський там жив і завжди казав, що "я живу на чужині". Це чужина. Леся Українка там жила, вона хоч раз сказала, що Крим – наш? Жила на чужині. Руданського поховали на Полікурівському цвинтарі. Я часто його могилу провідував, коли бував у Криму. На ній написано: "На могилі не заплаче Ніхто в чужинї". 

Це добре – пафосно говорити, що Болбочан Крим брав… Наша земля – це та, яку нація може засвоїти на рівні своєї культури, духовності. Інакше – це сіра зона, яка гальмує наш поступ. І недаремно Олесь Гончар ще в 1993 році написав у щоденнику: "Відріжте Донбас і киньте в пельку імперії. Нехай вдавиться". Я коли це прочитав – думав фейк якийсь. Ні. Валентина Гончар, його дружина, каже: ось, у щоденнику написав. Бо письменник, як звір, відчуває загрозу русифікації. Письменник знає, що з такими землями ти ніколи не зробиш панівною свою рідну мову.

А якщо просто за територію боротися – є теж такі люди. Ну так тоді не треба брати Кубань і Воронеж та ставити свій прапор на Кремлі. Треба просто висловити свою волю – і Росія вся приєднається до України. Ще й столицю перенесуть у Київ. Це ж Катерина ІІ ще хотіла. Тільки від нас нічого не залишиться, розумієте?

А чому, на вашу думку, за 60 років, що минули з моменту передачі Хрущовим Криму від РРФСР до УРСР, українська влада нічого не зробила, аби Крим став українським? Чи це неможливо взагалі?

За радянських часів це неможливо було. За часів незалежності, якби була свідома україноцентрична влада, можна було дуже багато зробити, можна було врятувати становище. Це ж і земля кримських татар, у них іншої немає. Треба було їм створити нормальні умови, щоб їх туди повернулось якомога більше. Щоб була критична маса, яка б вчинила спротив тій проросійській силі, яка, на жаль, виявилась у переважній більшості. Треба було селити на привабливих умовах свідомих українців. Треба було робити міцну гуманітарну політику, яка ніколи не проводилася по всій Україні, а що вже говорити про Крим чи Донбас.

Очевидно, що 2019 рік стане роком появи політика Василя Шкляра. Ви вже вирішили, за списком якої політичної сили будете йти до Верховної Ради?

Я вам чесно кажу, що ніколи не хотів бути депутатом. Я знаю, що депутатство – це смерть письменника. Я навіть не беру мораль чи ще якісь виміри. Просто часу зовсім не лишиться щось зробити. А якщо я тут почуваюся набагато впевненіше, якщо я маю мільйони прихильників, то навіщо мені депутатство? Але ви правильно зауважили, що я в ці ігри політичні грав. Це був цікавий для мене досвід. І, наприклад, коли я пішов був у Галичину, то до мене люди звернулися. Там УРП просто підтримала мене матеріально, бо треба було внесок заплатити. А до мене люди звернулись. З Золочіва телефонували, з Миколаєва (того, Львівської області), з Перемишля: та ми тут на майдані зібралися… І люди до певної міри наївні, бо хоч там і найпатріотичніші наші терени, але там і Іван Франко ніколи не вигравав вибори. Вони такі прагматичні, обережні.

Син Шухевича – Юрко Шухевич – теж балотувався там не раз і займав четверте чи п’яте місце. І треба було, щоб прийшов хлопець з інтернату з Чернігівщини, який взяв його у списки, щоб зробити сина Шухевича депутатом. Так що наші люди дуже обережні. Але я погодився справді, і вони мене гречно та щиро просили. Я поїхав, бо кожну свою зустріч з людьми вів як літературну, як свій творчий вечір. А якщо я ці свої зустрічі літературні і так проводжу, я весь час у дорозі, то чому було не погратися.

Ви вже згадали про свій основний фах, про письменництво, про те, що ви вмієте краще це робити. І ви справді кращий в українській літературі, створили українські бестселери. Який є рецепт українського бестселера?

Рецепти давати важко. Коли мене запитують, як писати, я кажу: бери, насамперед, якусь глибоку людську історію. Щоб там була драма, щоб там був конфлікт. І оповідай її так, якби перед тобою сидів найближчий твій товариш, якась рідна людина, і ти з граничною щирістю ведеш цю оповідь. І її ж треба виробити. Письменник – це ж насамперед стиль, це манера. Одну й ту саму історію двоє людей розповідатимуть і ти перед одним рота відкриєш, а біля другого заснеш. Тож треба мати оцю манеру оповіді.

І потім, коли напишеш, треба викинути всі зайві слова. Українська література тривалий час, якщо не споконвіку, хибувала на так звану кучерявість. Любили описи, красивості. Напишеш красиво – і милуєшся. То оте красиве треба викидати в першу чергу, бо то є літературщина. Треба писати строго, чесно, відверто, зворушливо і викидати зайві слова. І коли ти все викинеш і побачиш, що вже нічого не лишилося, тоді починай заново.

Над чим ви зараз працюєте?

Після історичних романів моїх про повстанську боротьбу в мене вже, зізнаюся, болить серце, пігулки п’ю жменями. І я вирішив відійти трохи далі вглиб історії – в XVII століття – і написати нарешті щось веселе. Веселе – це роман про козаків. Можливо, про "спецназ" Сірка, тобто про його загін характерників, яким було підвладне майже все. Але що далі я заглиблююся, перечитую всі наші документи, літописи, які на жаль теж були написані не з відверто проукраїнських позицій, бо це все писалося теж в режимі окупації, тим більше бачу, що не уникну я знову глибоких переживань. Бо і в козацтві, яке ми ідеалізували (і це правильно, ми мусимо мати свої легенди, своїх лицарів), але й там було стільки всілякого негативу, від якого часто стає сумно.

Якою є ідеальна Україна для Василя Шкляра? Чого їй бракує?

Ідеальна Україна – це та країна, за яку пролито ріки крові, даруйте за пафос, кращих борців. Для яких не існувало дискусії щодо національної ідеї. Вона відтворена у чотирьох словах: Українська соборна самостійна держава.

Ідеальна вона буде тоді, коли матиме своє обличчя, коли національна ідентичність візьме гору над манкуртством і сірою масою. Тоді вона матиме привабливе обличчя і до неї, як я вже казав, приєднаються всі питомо українські землі. Я цю Україну бачу, я її передчуваю, але дорога до неї непроста і неблизька.


Новини по темі

В Україні створять реєстр органічних виробників В Україні створять реєстр органічних виробників
В Україні створять Державний реєстр усіх виробників органічної продукції, які уклали договір з органом сертифікації і здійснюють виробництво продукції відповідно до вимог законодавства.
16/08 20:02 34
Цьогорічний врожай картоплі в Україні вже перевищив два мільйони тоннЦьогорічний врожай картоплі в Україні вже перевищив два мільйони тонн
Середня врожайність становить майже 147 центнерів з гектара.
16/08 19:21 38
Верховний суд уточнив визначення терористичної діяльностіВерховний суд уточнив визначення терористичної діяльності
Верховний суд України виніс постанову, за якою для притягнення особи за обвинуваченням у створенні терористичної групи не потрібне рішення органів державної влади про визнання певної діяльності терористичною.
16/08 19:13 54
Середній розмір допомоги по безробіттю в Україні зріс на 134 гривніСередній розмір допомоги по безробіттю в Україні зріс на 134 гривні
І на даний момент становить 2559 гривень на особу.
16/08 18:34 61
У п`ятницю теж очікують дощУ п`ятницю теж очікують дощ
Схоже, що на Рівненщині задощило.
16/08 18:28 62
Україна запровадить нові транспортні обмеження з РФУкраїна запровадить нові транспортні обмеження з РФ
Міністр інфраструктури України Володимир Омелян анонсує нові обмеження у сполученні з Росією.
16/08 18:10 41
Новий посол Словаччини розпочав дипмісію в УкраїніНовий посол Словаччини розпочав дипмісію в Україні
Заступник міністра закордонних справ Василь Боднар прийняв копії вірчих грамот від новопризначеного посла Словаччини в Україні Марека Шафіна.
16/08 18:08 37
Укртелеком міняє стаціонарні телефони на мобільніУкртелеком міняє стаціонарні телефони на мобільні
Оператор зв’язку запустив пілотний проект з відновлення фіксованого місцевого зв’язку на базі мобільного
16/08 18:01 149
В Украине заблокировали популярный онлайн-кинотеатрВ Украине заблокировали популярный онлайн-кинотеатр
Большинство посетителей были из Украины.
16/08 17:47 72
Українська легкоатлетка Прищепа виграла змагання у ПольщіУкраїнська легкоатлетка Прищепа виграла змагання у Польщі
Дворазова чемпіонка Європи українська легкоатлетка Наталія Прищепа після тріумфу в Берліні отримала "золото" на змаганнях Memorial Wiesława Maniaka в Щецині (Польща).
16/08 17:01 46
Популярне
Актуальні статті та публікації
Новини партнерів
© 2018. Інформаційний портал «Українські реалії». Копіювання матеріалів тільки зі зворотнім посиланням.
Новини Коростеня
Яндекс.Метрика