130306746 відвідувачів / 69243 тем / 84 коментарі
RU
Ведуча розплакалася у прямому ефірі: «Нардепи лізуть навіть у жіночі труси» (відео) * Преподавательские перлы, которые сложно забыть даже после окончания ВУЗа * ВІКТОР БАЛОГА: Вчора ВР прийняла в першому читанні законопроект, який під виглядом європейського досвіду запроваджує обов’язкове обстеження та сертифікацію енергоефективності будівель та споруд * В киевском детсаду изнасиловали трехлетнюю девочку – СМИ * Змінюється порядок перетину кордону ЄС, нові правила не стосуються українців – ДПС * Самые необычные семейные пары (видео) * Гороскоп на удачу! Кого из знаков Зодиака ждет удача в 2017 году? * Луценко звинуватив Авакова у кришуванні бурштинового бізнесу * В Україні запустили сервіс онлайн-перевірки за базами недійсних паспортів * Рецепти салатів на Великдень (фото) * Советник главы МВД Илья Кива подрался с людьми Ляшко под офисом Авакова * НАЗК почало повну перевірку декларацій ще трьох нардепів * Ляшко за бюджетні кошти отримав броньований Cadillac за ціною Lanos * У Пхеньяні термінова евакуація: Готуються до війни * Смертельна небезпека на нашому столі * Я таких авантюристов как Гройсман мало встречал — экс-министр * Как быстро вывести алкоголь из организма…Всем на заметку! * Борьба с муравьями. Очень эффективный способ! * Якщо рoзтануть льoдовики, Україна пoстраждає чи не найбільше у Єврoпі (карта) * Темное прошлое некоторых украинских министров *
Теми дня

«За 25 років Господь тричі давав нам можливість збудувати нормальну державу» — Микола Лазарович

10:57 03 січня 2017 516
«За 25 років Господь тричі давав нам можливість збудувати нормальну державу» — Микола Лазарович

Єдине, чого не вистачає для подолання корупції, — це бажання керівництва держави, переконує професор Микола Лазарович. Історія, за його словами, таки здатна бути учителькою і без неї неможливо збудувати майбутнє.

— Я дуже важко йшов до того, щоб потрапити на війну. Перших 3—4 рази казали: «Потрібні такі спеціалісти, як танкісти, артилеристи, звʼязківці тощо». Я ж свого часу служив у піхоті, а таких було багато, та й вік — 50 з плюсом. Але я не мав сумніву, що буду там, — розповідає тернопільський історик і доктор політичних наук Микола Лазарович. — Моя справа у військоматі вже була списана в архів. Але я впросив відновити її. Зі скрипом, але все ж пройшов медичну комісію. В Рівному, де був останній відбір, мене забракували через висновки Тернопільської медкомісії. Тож мусів хвилин 5—7 просити, щоб мене таки взяли до Збройних сил. Пані, яка відбирала, побачивши мій розпач, сказала: «Бог з тобою, йди!», - повідомляють "Українські реалії" з посиланням на 20minut.

Микола Лазарович є автором публікацій про Українських січових стрільців, Національну революцію 1917—1921 рр., Голодомор 1932—1933 рр. тощо. Серед останніх його книг — «Леґіон Українських січових стрільців: формування, ідея, боротьба». Чоловік добровольцем відслужив від 14 лютого 2015-го до 22 січня 2016 р., в т. ч. останніх 8 місяців — у зоні бойових дій на Донбасі.

— Як би я міг писати про січових стрільців, якби сам не пішов? — пояснює він. — Та й родинну традицію боротьби за незалежність України потрібно було продовжити. Адже мій стрий Микола Лазарович був кулеметником сотні «Мороза» в УПА. Двадцятирічним під час бою поблизу м. Яремче він пораненим потрапив у полон і в 1946 р. був засуджений на 25 років таборів. У нього було псевдо «Недоля», у мене — позивний «Професор». Тому важаю себе щасливою людиною, оскільки як і свого часу княжі дружини, козаки, Українські січові стрільці, вояки Української Народної Республіки, Української галицької армії та Української повстанської армії зі зброєю в руках захищав свою Батьківщину.

Тож не тільки пишучи, а й переживаючи історію, тернополянин відчував обов’язок підхопити чин борців за волю України.  

— Почнемо з вашої книги про леґіон УСС. Яка її ідея?

— Нам і сьогодні важко усвідомити той подвиг молоді, яка зголосилася до січових стрільців. Адже близько 30 тис. добровольцiв мали повне право перечекати воєнну негоду вдома, зберiгши при цьому життя i здоровʼя, оскiльки вони не були вiйськовозобовʼязаними. Коли їх питали: «Куди ви йдете?», відповідали: «Боротися за волю України!». Їм заперечували: «Але що ви зможете зробити, коли триває Світова війна, а вас зі всіх добровольців відібрали лише 2500?». «Навіть якщо ми загинемо, — відповідали вони, — на наших могилах будуть хрести, а на них написи «Упав за волю України». Тобто молодь хотіла відновити традицію збройної боротьби за волю України, запровадити ідеали, до яких мало стреміти українське суспільство. Остання битва за Україну до них була в 1709 р. за Івана Мазепи, під Полтавою. Поляки мали у кожному поколінні борців за національну незалежність. У нас таких людей тривалий час не було. І січові стрільці зуміли відновити призабуту ідею визвольної збройної боротьби. Тому, коли я дізнався про УСС, зрозумів, що не можу промовчати, що маю на весь світ кричати: «Дивіться, у нас же такий феномен, такі хлопці і дівчата, таке найморальніше військо, зі всіх тих, що знаю!».  

— Чим історія важлива для українців зараз?

— «Той, хто не знає свого минулого, не має майбутнього» — вічна істина. Без знання багатотисячолітнього досвіду людства неможливо зрозуміти сучасне, передбачити, а тим більше успішно будувати, майбутнє. Тому, щоб іти вперед, потрібно час від часу озиратися, виявляти схожості з сучасністю, порівнювати їх, намагатися виправляти історичні помилки.

Скажімо, на початку теперішньої російсько-української війни я звернув увагу на такий допис у Facebook: «Яка неймовірна конструкція: українець, убитий росіянином». Але це «неймовірна конструкція» лише для тих, хто погано знає минувшину України. Наші стосунки з Московією/Росією повсякчас були гібридними, коли нам казали одне, а робили протилежне. Українська історія з кожного свого рядка волає про ворожість до нас московитів/росіян, що придушували будь-які прагнення України до незалежності. Одначе більшість українців про це воліла мовчати. Як наслідок, дотеперішнє перебування в московських задушливих обіймах вилилося нам у повальну денаціоналізацію, масштабні політичні репресії, багатомільйонні жертви. Можна навмання вибрати рік у наших відносинах і побачимо там суцільні проблеми й безвихідь.

Нинішня війна Росії проти України є продовженням її звичної політики. З одного боку, — це реакція на Революцію гідності, яка має стати точкою нашого неповернення в минуле та початком нового життя, базованого на верховенстві права, демократичних принципах розвитку, правах і свободах людини, гідному рівні життя. З іншого — демонстрація брутальної російської сили з «виховною» метою: повернути Україну в свою орбіту, щоб таким чином зміцнити імперський курс і покінчити з революційною загрозою, та залякати решту пострадянських країн. До речі, нагадаю, що наймасштабнішим «виховним засобом» Кремля щодо України був Голодомор 1932—1933 рр.

Мусимо збагнути, що сьогодні у нас той самий ворог, що і кількасот років тому. Ми часто кажемо, що проблема в Путіні, в Кремлі, — ми не повинні повестися на підміну понять. Проблема у російському народі — спільноті, яка сформувалася з нацистською ментальністю і ненавидить все, що в її розумінні має ознаки інакшості, чужості, та діє за принципом проекції, тобто якщо ти брехун — звинувачуй у брехні, якщо ти вбивця — звинувачуй у вбивствах, якщо ти нацист — звинувачуй у нацизмі. Ворогів, звичайно, мають багато народів, але в росіян, залежно від часу, настрою й політичної конʼюнктури, ворогами є практично всі — від геїв до українців. Усюди, куди приходять росіяни, незалежно від особи їхнього правителя чи політичного режиму, — там біль, страждання, смерть. Без цього усвідомлення ми не зможемо ефективно боротися проти російської аґресії. Тому не втомлююся повторювати: не шукайте серед росіян кращих і гірших — за своїм ставленням до України й українців вони всі однакові. Усвідомлюю, що в Росії є якась частина нормальних людей, однак вони — швидше винятки, що підтверджують правило. Маємо повік памʼятати, що тоді, коли режим Путіна вів війну проти України, його підтримували близько 90% росіян. Якщо ми це, не дай, Боже, забудемо — все повториться знову: нищення національної державності, заборони української історії, культури, мови, голодомори, репресії, війни…  

— Які саме сюжети і висновки актуальні для вироблення цього погляду?

— Нашу історію інколи назваю «українськими національними танцями на граблях». Як писав один з істориків, часто українці билися між собою з більшим завзяттям, ніж із ворогом. Сьогодні ми знову опинилися у настільки важкій ситуації, що навіть не знаю, як із неї вийти. Маємо три основних проблеми: дві значних — аґресія Росії та недолуга політика нинішньої української влади і третя, певною мірою похідна від перших двох, — формування, за визначенням політолога Миколи Рябчука, креольської групи, яка хоче будувати неукраїнську Україну.

Розглядаючи першу проблему, усвідомлюю, що все, що починається, рано чи пізно закінчується. Закінчиться і ця війна, яку, сподіваюся, українці щонайменше не програють. Але «русскій мір» так просто своїх позицій не здасть. Побачивши, що не вдалося зламати Україну силою, його представники змінять тактику і замість куль запропонують «цукерки». В Україну потягнуться різного роду вчені й письменники, кіркорови й лоліти, навальні й іже з ними. Вони будуть падати на коліна, битися в груди, кричати, що росіян біс, тобто Путін, попутав, і т. п. А далі пропонуватимуть «дружити з чистого листа». Цього не можна допустити. Адже стосунки між Україною й Росією доречно проілюструвати словами премʼєр-міністра Ізраїлю Ґолди Меїр: «Ми хочемо жити. Наші сусіди хочуть бачити нас мертвими. Це залишає не надто багато простору для компромісу». Ми сьогодні маємо ідентичну ситуацію, але наш ворог значно підступніший і володіє ядерною зброєю. Тому перший висновок нашої історії полягає в тому, що врешті-решт мусимо зрозуміти: росіянам не можна вірити за жодних обставин.

Наступна проблема зумовлена тим, що нинішні владні інститути України — Президент, Верховна Рада, Кабінет Міністрів, як і Генеральна прокуратура, суди хронічно не виконують функціональних завдань, визначених для них Революцією гідності й Російсько-українською війною. Тому чимало українських громадян справедливо обурюються бездіяльністю влади та закликають негайно її змести. У цій надскладній ситуації мусимо вибрати ту золоту середину, при котрій, як свого часу зазначав дідусь Маркс, разом із купіллю не вихлюпнемо й дитину. Ми маємо жорстко тиснути на владу, змушувати її реформувати суспільство, боротися проти корупції, але при цьому не допустити хаосу та не дати промосковським силам жодного шансу на реванш.

У зв’язку з цим нагадаю події 1659 р., коли гетьман Іван Виговський на чолі українського і союзного військ розбив під Конотопом московську армію. Швидко очистивши від загарбників територію Гетьманщини, він отримав змогу не лише успішно завершити війну з Московією, припинити внутрішні усобиці, а й повторити славнозвісні походи гетьманів Петра Сагайдачного та Михайла Дорошенка на Москву. Московити, переконані, що українці підуть їх добивати, готувалися перенести царську ставку за Волгу. Цар Алєксєй Міхайловіч вийшов до підданих у жалобному одязі і навіть сам наглядав за оборонними роботами. Але замість того, щоб піти й покарати Московію, гетьман Виговський зрікся влади, оскільки внутрішня опозиція підняла проти нього повстання. Це стало точкою відліку тієї трагедії, яка тривала в Україні понад 300 років.

Отже, ще один висновок української історії полягає в тому, що нашою метою має стати не взаємопоборювання, як це вже траплялося в княжі часи, під час Гетьманщини та Української національної революції 1917—1921 рр., а перемога над московством — як внутрішнім, так і зовнішнім!

Остання з названих основних проблем, характерна тим, що в Україні під демократичною личиною формується ціла когорта людей, які аґресивно ставляться до всього українського і мріють про неукраїнську Україну. Її розвиток перебуває на організаційній стадії і значною мірою залежить від результатів вирішення перших двох проблем. У цій ситуації висновок вбачаю в тому, що Україна врешті має стати українською, україномовною і з єдиною Українською помісною церквою. Лише в такому вигляді вона матиме шанс вижити і бути цікавою для світу. Не маю сумніву, що якби Україна була україномовною і з єдиною національною церквою, то теперішніх жахіть не сталось би.

Послуговуючись історичним досвідом, хочу також коротко проаналізувати ще два таких актуальних сюжети.

Перший. У роки Української революції 1917—1921 рр. українці загалом байдуже поставилися до необхідності збройно захищати державну незалежність. Більшість їх, а це були селяни, переймалася проблемою земельних наділів. Як наслідок, Україну окупували російські більшовики, які в 1932—1933 рр. організували Голодомор. Отже, було дві головних причини Голодомору: безпосередня — небажання значної частини українців захищати власну державу та опосередкована — прагнення радянського режиму покарати українців за опір т. зв. соціалістичному будівництву. Звідси висновок: захищати Батьківщину не лише почесно, а й вигідно. Якби українці в 1917—1921 рр. захистили Україну — Голодомору не було б.

Другий. Упродовж століть Україна не мала надійних союзників, що нерідко призводило до її болісних поразок. Відповідно нині маємо вжити всіх можливих заходів, щоб, з одного боку, якнайбільше поглибити свою євроатлантичну інтеґрацію, з іншого — максимально дистанціюватися від такої аґресивної й непередбачуваної держави, як Росія.

— Українці сходу і заходу врешті формують спільний погляд на своє минуле?

— Ситуацію потрібно розглядати об’єктивно. Насамперед хочу звернути увагу на те, що практично впродовж усього періоду незалежності держава нічого не зробила, щоб шукати в Україні шляхи порозуміння, єднати українські реґіони спільною ідеєю. Швидше навпаки — діяла за давньоримським принципом «розділяй і володарюй!». Особливо це проявлялося під час виборів, коли людей розганяли по кутах. Зі сходу лунало: «Там бандерівці!..», з заходу: «Там москалі!..». Відповідно, політики отримували дивіденди.

Свого часу, років із десять тому, мав «щастя» дискутувати в прямому ефірі з сумнозвісним випускником істфаку ДонНУ, кандидатом історичних наук Миколою Левченком — на той час секретарем Донецької міської ради. Програма називалася «Язык или мова». Ще до початку ефіру звернувся до пана Левченка з проханням акуратно висловлюватися, щоб не нашкодити загальній справі, оскільки нам жити в одній країні. На це він відповів, що я висловлююсь як протестантський пастор. Під час передачі відверта ненависть до всього українського, передусім мови, проявилася як у М. Левченка, так і його прихильників. Другою стороною їхнього єства були історичне фальшування та маніпулювання фактами. Так, після того, як я навів низку прикладів про обмеження функціонування української мови в Російській імперії й СРСР та подарував панові Левченкові свою книгу, він заявив у телеефір: бачите сьогодні галичани дарують нам свої книги, а ще зовсім недавно вони за кожне російське слово відрізали нам пальці.

Окрім пана Левченка, своєю непримиренністю до українства вирізнявся Сергій Баришніков — тоді доцент кафедри політології ДонНУ, який не приховував своїх проросійських поглядів. Згодом його було звільнено з вишу за хабарництво. З початком російсько-української війни пан Баришніков брав участь у російських маршах, які проходили на території Донецька, був одним з авторів концепції проекту «Новоросія», членом т. зв. «Верховної ради ДНР», певний час виконував обовʼязки «ректора» тієї частини викладацького колективу ДонНУ, яка пішла не співпрацю з російською окупаційною владою. На останній посаді «прославився» своїм висловом про те, що «ми наждаком будемо вичищати все українське».

Отже, окремі реґіони України, особливо Донбас, були віддані на поталу місцевим князькам, їх оточенню та кримінальним угрупованням. Традиційно вагомо там були представлені російські спецслужби та їхні аґенти. Навіть після Помаранчевої революції мало, що змінилося. Більш того, Президент України Віктор Ющенко, якого донецькі верховоди під час виборчої кампанії 2004 р. обзивали нацистом і зображали на біґбордах у нацистській формі, всім все вибачив, пояснюючи таку смиренність перед злочинцями своїми християнськими чеснотами.

Насьогодні, звичайно, ситуація змінилася на краще. Українська ідея перетнула Дніпро й поступово опановує Лівобережжя й південно-східні терени України. Місцеве населення дедалі більше усвідомлює своє українство. Чимало людей вже збагнули, що Україна сама по собі є цінністю й її потрібно берегти. Що хоча в Україні життя, можливо, і не легше у площині виживання, ніж у Росії, але куди краще в плані демократії, свободи. Позитивно на ці процеси впливають заходи з декомунізації суспільного життя України.

Безумовно, що багатьох українських громадян привела до тями російсько-українська війна. Науковцям, історикам, тим, хто цікавиться минулим, було добре зрозуміло, що собою являє Росія і яке її ставлення до України. Тепер хіба сліпі й глухі цього не усвідомлюють. Біда навчає краще за будь-якого вчителя. Якби багатьом мешканцям Донбасу нинішній розум вчора — може б і біди не було. Ті з них, що кричали: «Расєя, Расєя...» і «Путін, пріді…», нагадують унтер-офіцерську вдову, яка сама себе відшмагала. Адже москаля не потрібно кликати — він сам приходить і всюди сіє горе, проливає кров.

Щоправда, є й такі громадяни, яких ніяк не переконати. Нещодавно оприлюднено інформацію про те, що частина переселенців, які з Донбасу переїхали до Росії і де їх не забезпечили ні роботою, ні умовами для проживання, повернулася. Окремі з них після цього заявили, що, оскільки їхній переїзд у Росію не вдався, вони будуть чекати, коли Росія прийде до них. Тобто, їх навіть біда не навчила нічого.

Загалом мусимо розуміти, що просто так якогось ранку ми всі раптом не прокинемося з усвідомленням спільного бачення свого минулого чи своїх перспектив. Для цього з людьми потрібно працювати — інформувати їх, пояснювати, переконувати. Одночасно в Україні слід покласти край проявам російської пропаґанди, які досі мають місце на телеекранах, радіо, шпальтах друкованих видань, в українському сеґменті Інтернету тощо. Передусім потрібно припинити популяризацію т. зв. ідеї «русского міра», яка за своєю сутністю є нацистською.

— Як думаєте, українці, як нація, зрозуміли уроки Революції гідності і війни на сході?

— Важко однозначно стверджувати, наскільки українці засвоїли уроки Революції гідності й російсько-української війни. Сьогодні виглядає так, що, образно висловлюючись, пів країни плаче, а пів скаче. Проблема зумовлена не лише рівнем свідомості суспільства, а й низкою зовнішніх факторів. Так, в Україні й досі мало хто знає, за якими критеріями влада здійснювала воєнну мобілізацію: чому одних мобілізували, інших — ні, третім — дозволили виїхати з країни. Переконаний, що якби ці процеси відбувалися прозоро і, скажімо, кожна навіть не сімʼя, а родина чи кілька родин, делеґувала свого представника захищати Батьківщину, це істотно згуртувало б народ. Чинниками, здатними активізувати суспільство, могли б стати такі заходи, як розірвання дипломатичних відносин із ворогом, введення візового режиму для російських громадян, остаточний вихід України з СНД, яку патронує РФ, тощо. Також слід назвати речі своїми іменами — не АТО, а російсько-українська війна. Адже поняття «АТО» за визначенням перетворює більшу частину громадян країни у пасивних глядачів, «війна» — дає усвідомлення єдності суспільства, розуміння того, що всі українці мають обʼєднатися заради перемоги над віковічним ворогом України — Росією. Українському народові ця війна, звичайно, не потрібна, але ми змушені захищати свої родини, свою Батьківщину, своє майбутнє!

Разом із тим, характеризуючи стан українського суспільства та констатуючи, що далеко не всі його представники переймаються тими процесами, які тривають в нашій країні з 2013 р., маємо розуміти, що, мабуть, це закономірно. Адже в кожному суспільстві є ініціативна меншість та пасивна більшість. Саме пасіонарії, активні особи, ініціюють зміни, рух уперед. Уже сам факт, що український народ упродовж 10 років організував дві масштабні революції, по суті на рівних воює з однією з найсильніших армій світу, багато про що свідчить. До того ж українці — розумні й працьовиті люди, які вже ніколи не потерплять над собою якогось насильства. Ну як ми можемо програти? Ми неодмінно переможемо!  

— А теперішня влада: вона діє якісно по новому?

— Влада мала б подавати добрий приклад для суспільства та підтягувати його до свого рівня. Згадаймо хоча б вплив на громадян своїх країн президента США Франкліна Рузвельта, премʼєр-міністра Великобританії Вінстона Черчілля, президента Чехії Вацлава Ґавела та ін. Однак в Україні все відбувається навпаки — народ примушує владу ставати кращою. Адже остання через нерозуміння національної сутності українців, свій надмірний праґматизм зневажає морально-вольову сферу українського суспільства, в т. ч. національну честь і гідність. При цьому вона забуває, або й не знає, що, як стверджував видатний представник класичної політекономії Давид Рікардо, «народ, який не має честі, не матиме і хліба». В подібному ключі також висловлювався провідник ОУН Степан Бандера: «Якщо між хлібом і свободою нація обирає хліб, то залишається і без одного, і без іншого».

Ще одна проблема — це те, що сьогоднішня влада не налаштована на реформи, хоча й формально здійснює їх під тиском ЄС. Ще менше вона зацікавлена в боротьбі з найбільшою бідою нашої держави — корупцією. Приваблюють її лише схеми дерибану країни. Мабуть, виродження еліт дається взнаки. Так, ще на початку минулого століття Михайло Грушевський писав: «Біда України в тому, що нею керують ті, кому вона не потрібна». Однак із тих пір багато що змінилося. Тому переформулюю слова іменитого історика так: тепер Україною керують ті, кому вона потрібна як обʼєкт для грабунку. Політикум України не усвідомлює, що через свою захланність, корупційне збагачення, приховане гаслами реформ та євроінтеґрації, зневагу до законів і моралі, небажання жертвувати корпоративними інтересами задля державних він не лише стрімко втрачає повагу суспільства, а й делеґітимізує владу як таку.

Чому я критично налаштований до нинішніх владоможців? Нічого особистого: вони мене взагалі не цікавлять. Але проблема в тому, що від них, від їхніх рішень значною мірою залежить майбутнє України. А доля Батьківщини для мене є справою не лише принциповою, а й, вибачте за пафос, священною! Упродовж останніх 25-ти років Господь Бог тричі давав нам можливість збудувати нормальну державу, в якій українцям було б комфортно жити: проголошення Незалежності України (1991), Помаранчева революція (2004), Революція гідності (2013—2014). Перших дві спроби ми провалили. Це сталося через нашу безмежну довірливість і наші лінощі. Як після проголошення Незалежності, так і після Помаранчевої революції ми понадіялися на порядність і розум наших лідерів. Нам було ліньки їх контролювати і заставляти виконувати нашу волю. Зараз — третій, боюся, що останній шанс. Ми не можемо його змарнувати. Ми мусимо розпочату справу довести до логічного завершення і лише тоді Україна матиме прекрасне майбутнє в колі європейських народів.

Але для цього мусимо діяти, зокрема, змушувати владу виконувати свої обіцянки. Без рішучих змін Україна приречена на подальший економічний занепад, втрату самоповаги та підтримки міжнародної спільноти. Той факт, що в нас реформи частіше запроваджують для галочки, як для суспільної користі, починає набридати усій Європі. І якби вона відвернулася від нас — дехто там зітхнув би навіть з полегшенням. Мовляв, держава, яка не відбулася. За таких умов розпочнеться поступовий дрейф до сфери впливу ворожої Росії, яка скористається ситуацією сповна.

Так, прекрасно, що зараз завдяки електронному декларуванню почали виводити на світло статки діючих чиновників. Але це лише перший крок. Далі слід перевірити статки колишніх держслужбовців, нардепів, прокурорів, суддів, міліціянтів тощо. Не може бути так, що люди, які прожили все життя чесно, нині ледь зводять кінці з кінцями, а ті, що їх обдирали, — розкошують. Якщо особа працювала лише в держструктурах і настарала надмірні багатства, то має пояснити яким чином їй вдалося це зробити.

Узагалі не розумію, як керівники нашої держави можуть миритися з думкою, що урядують найкорумпованішою країною Європи. Упевнений, що якби вони розпочали реальну боротьбу з цією національною ганьбою, то їх підтримала б більшість громадян України. Та й перед населенням Криму і ОРДЛО таким кроком ми б здобули серйозний козир. Єдине, чого не вистачає для подолання корупції, — це бажання керівництва держави.

Лише тоді, як почне діяти закон, коли він стане одним для всіх: від безробітного до президента, країна почне ефективно розвиватися. Тому мусимо владу підганяти, але при цьому маємо памʼятати, що ми воююча країна.  

— Якою є роль інтелектуала, — що він може зробити для розвитку України в теперішніх умовах?

— Мабуть, важлива не стільки роль — бо вона є процесом, як її результат. Якщо речі називати своїми іменами, то, за великим рахунком, роль інтелектуала сьогодні полягає в тому, що він — інтелектуал. Інтелектуали залишаються наодинці зі своїм інтелектом і не можуть його ефективно застосувати. Якось так виходить, що в часи окупації України роль цієї категорії суспільства була ефективнішою, а коефіцієнт корисної дії — значно вищий. Теперішні політики не надто толерують інтелектуалів, бо ж люди зі знаннями не хвалитимуть їхню діяльність — вони бачить глибинні причини того, що відбувається. Більшість суспільства також навряд чи читає, слухає або дивиться щось інтелектуальне. Життя — складне, проблем багато, і люди віддають перевагу розважальним жанрам.

Свого часу Архімед шукав точку опори, щоб повернути Землю, а сьогоднішні інтелектуали шукають місця, де б можна ефективно використати свої зусилля. Я не претендую на роль інтелектуала, але після повернення з війни не бачу користі від своєї громадської діяльності. Так, їжджу з видавцем Василем Ванчурою Україною — презентуємо мою книгу «Легіон Українських січових стрільців». Провели в містах майже 25 таких зустрічей. Але ж сходяться люди, які і так не байдужі. Ті, хто думає по-іншому, не йдуть. Тому мене не покидає бажання повернутися на війну, де відчував себе потрібним. Досі не можу зрозуміти і тим більше сприйняти ці т. зв. українські реалії, те, що робиться в «мирній Україні». Нехай простять мене військовозобовʼязані, але я з надією очікую 7-ї хвилі мобілізації, під час якої, сподіваюся, знову зможу прорватися в лави Збройних сил України.  

— Зрештою, запитаю про молодь: за вашими спостереженнями як викладача, молоді люди готові жертовно працювати в України, чи спокуса емігрувати переважає?

— Упродовж трьох років поспіль мені доручають провести вступну лекцію для студентів першого курсу Тернопільського національного економічного університету. Навіть під час перебування на війні командування бригади відгукнулося на прохання ректорату ТНЕУ і відпустило мене на кілька днів для цього. І щоразу переповнена актова зала — всього близько тисячі молодих людей. Інші очі, ніж у попередні роки, зосереджені обличчя — розуміють, яке важке випробовування переживає наша Батьківщина. В переважній більшості вони готові жертовно працювати на благо України і своїх родин. Однак старше покоління має осягнути одну істину: якби ми не виховували дітей, вони все одно будуть схожими на нас. Тому насамперед потрібно виховувати себе. Якщо молодь бачитиме нашу налаштованість на позитивні зміни, вона підтримає Україну. У противному випадку ми її втратимо — як у прямому, так і переносному значенні слова.

Сьогодні Україна перебуває на тому етапі, коли може як здійснити якісний прорив, так і втратити навіть надії. Все залежить від кожного з нас. Наш найбільший ворог — байдужість. Спробуймо прорватися!

Володимир МОРОЗ


Новини по темі

Багаторічного заступника Бориса Возницького витискають з Галереї мистецтв. Він у лікарні Багаторічного заступника Бориса Возницького витискають з Галереї мистецтв. Він у лікарні
Заступника директора Львівської національної галереї мистецтв ім. Бориса Возницького з наукової роботи, відомого науковця, музейника та історика, який кілька десятиліть трудився у закладі, Володимира Пшика «попросили» піти з посади. Після цього у нього стався гіпертонічний криз. Зараз ця достойна людина перебуває у лікарні.
22/04 14:26 105
Нельзя больше шутить с народом! У народа по отношению к власти сейчас не просто невосприятие, а ненавистьНельзя больше шутить с народом! У народа по отношению к власти сейчас не просто невосприятие, а ненависть
Люди, конечно же, могут применить оружие, несмотря на то, что его незаконное использование запрещено.
20/04 11:21 286
Балога: Президент назначил венгров с двумя паспортами главами РГАБалога: Президент назначил венгров с двумя паспортами главами РГА
Виктор Балога о правительстве Гройсмана, администрации Порошенко, "недоделанном большинстве", автономии венгров, досрочных выборах и блокаде ОРДЛО.
18/04 13:25 3604
Тарута: Гонтарева – опасный свидетель, участник разворовывания 37 млрд грн, а опасных свидетелей обычно убираютТарута: Гонтарева – опасный свидетель, участник разворовывания 37 млрд грн, а опасных свидетелей обычно убирают
Чем опасна блокада оккупированных территорий Донбасса, кто на самом деле Семен Семенченко, ждут ли на Донбассе возвращения Януковича, может ли произойти распад Украины и кто станет следующим украинским президентом, рассказал в авторской программе Дмитрия Гордона на телеканале "112 Украина" народный депутат Украины Сергей Тарута.
11/04 14:59 694
Семен Глузман: «Ну чому президент вважає, що ми – дебіли?»Семен Глузман: «Ну чому президент вважає, що ми – дебіли?»
Як сама концепція медичної реформи, так і команда, яка її збирається втілювати, оцінюється українським суспільством дуже неоднозначно.
11/04 09:00 386
Сооснователь УБОПа Кур: В Раде очень много моих «подопечных» – я же не виноват, что они стали политикамиСооснователь УБОПа Кур: В Раде очень много моих «подопечных» – я же не виноват, что они стали политиками
Мы иногда глядим друг другу в глаза и все понимаем, но я сохраняю оперативную тайну.
06/04 14:43 823
Ренат Кузьмин: Украинская власть и радикально настроенные боевики действуют согласованноРенат Кузьмин: Украинская власть и радикально настроенные боевики действуют согласованно
В свете практически беспрерывной череды резонансных убийств, которые за редкими исключениями остаются нераскрытыми, мы взяли интервью у экс-первого заместителя генерального прокурора Украины, доктора юридических наук, профессора Рената Кузьмина.
05/04 17:26 451
Керівник САП Назар Холодницький: Скандальні запитання про справи Насірова, Злочевського, Фірташа, МартиненкаКерівник САП Назар Холодницький: Скандальні запитання про справи Насірова, Злочевського, Фірташа, Мартиненка
У п'ятницю вийшла стаття про Холодницького в "Новом времени", де були висловлені серйозні звинувачення, що з його вини блокується розслідування ряду резонансних злочинів.
21/03 08:59 622
Порошенко вирішив стати найбагатшим в Україні, як і Віктор Федорович – ГриценкоПорошенко вирішив стати найбагатшим в Україні, як і Віктор Федорович – Гриценко
Завдяки блокаді торгівлі з окупованою частиною Донбасу навіть в українських селах знають про формулу «Роттердам+», про бізнес Ріната Ахметова, про критичну залежність України від поставок вугілля з Росії та ОРДЛО.
20/03 09:12 1799
Руслан Коцаба: «30 марта меня могут взять под стражу прямо в зале суда»Руслан Коцаба: «30 марта меня могут взять под стражу прямо в зале суда»
Известный журналист рассказал "Стране", как его снова хотят посадить в тюрьму и почему власть могут взять черные полковники с мутной биографией.
17/03 09:35 890
Популярне
Актуальні статті та публікації
Новини партнерів
© 2017. Інформаційний портал «Українські реалії». Копіювання матеріалів тільки зі зворотнім посиланням.
Студія розробник MSGROUP
Яндекс.Метрика